Кореспондентка «МБ» побувала у першому відділенні обласної психіатричної лікарні, де проходять реабілітацію військовослужбовці, які приїхали з фронту.

Увага! Матеріал містить описи, які можуть засмутити.

Мені відчиняє двері завідувачка цього відділення Шушанік БУРЛА.

– Проходьте, – каже лікарка та замикає за мною двері на ключ.

У відділенні абсолютна тиша. Чутно, як з крана капає вода. Світла у відділенні досить мало.

– Ходімо в їдальню, там поговоримо, – каже пані Шушанік.

Проходимо до їдальні. В коридорчику, який веде туди, на невеличкому дивані лежить гітара.

– Наші хлопці люблять грати, – пояснює Шушанік Бурла.

Мучать жахіття, головні болі

У їдальні розставлені кілька столів та по чотири стільці. За одним із таких столиків сидить молодий військовий і читає книжку. Побачивши нас, йде до палати…

– Контузій дуже багато. Перебуваючи на війні, неможливо їх уникнути. Контузія може бути легка і фактично непомітна для людини, а може бути важка, з наслідками. Наші хлопці звертаються вже з наслідками контузій. Це нічні жахіття, головні болі, нестабільний артеріальний тиск, загострена тривога, страх повернення та страх того, що вони бачать. Бувають навіть випадки галюцинацій. Також можуть бути депресії, які супроводжуються самозвинуваченням: побратим загинув, а я живий, – каже пані Шушанік.

– Хлопцям там дуже важко? – запитую.

– Наші бійці переживають страшне… Зазвичай, хлопці бачать сни, у яких є загиблі товариші. На Донеччині у полях дуже багато мишей, тому деякі розповідають, що уві сні бачать окопи, переповнені мишами. Хлопці бачили, як гинули товариші. Це жахливі розповіді… Пам’ятаю, один військовий розповідав, що ніс свого загиблого друга на плечі без голови. Інший казав, що складав тіла загиблих у пакети. Третій з болем розповідав, що йому минуло 50 років, він прожив життя, має дітей та онуків, а його врятував молодий військовий, прикривши собою, – важко зітхає пані Шушанік.

– Як спілкуватися з військовими, які приїхали з фронту? Про що не можна запитувати?

– Я б радила родичам та знайомим просто їх любити, підтримувати й не розпитувати про події, які вони пережили. Тому що наші люди дуже допитливі й думають, що це якийсь серіал. Тому в жодному разі не можна розпитувати про пережиті події. Часто жінки й мами думають: якщо він виговориться, то йому стане легше. Так, він виговориться, але не вам. Тому краще не чіпати. Їх потрібно розуміти та підтримувати. Для них тепло, ніжні стосунки, щось із мирного життя дуже важливі, – каже пані Шушанік.

Ліжка у два ряди, мало світла, тиша

Йдемо до палати, де лікуються хлопці. Ліжка розставлені у два ряди. Мало світла й тиша. Хтось читає книжку, хтось спить, а хтось у навушниках дивиться фільм на телефоні.

– Слава Україні, хлопці, – насмілююся привітатися з військовими.

– Героям слава!

У кінці палати лежить чоловік років 45, худорлявої статури…

– Скільки часу ви тут? – запитую.

– Три місяці… – відповідає.

– У якому напрямку були?

– Неподалік Горлівки…

Запитати бодай ще щось у мене забракло духу…

– Зараз хлопці для вас заграють, – каже Шушанік Бурла.

Йдемо до іншої палати. У ній по кутах розставлені м’які дивани. На одному з диванів сидять два молоді чоловіки. Сергію – 25 років, а Костянтину
– 28…

У Сергія в руках гітара. Чоловік подивився на мене, посміхнувся і почав грати пісню Володимира Івасюка «Я піду в далекі гори». Хлопці співають
з усього серця. Сергій, співаючи та граючи на гітарі, підтупує ногою. Костя дивиться у вікно і теж співає щосили…

– Костю, чим ви займалися до війни?

– До 25 лютого був менеджером на одній із фірм у Чернівцях. Також займався історичною реконструкцією середньовічних боїв. У 2019 році виборов золото на чемпіонаті світу, – каже чоловік.

– А скільки часу ви тут? – запитую.

– Уже третій місяць.

– Як почуваєтеся?

– Важко… Війна існує лише для тих людей, які воюють. За рік повномасштабного вторгнення люди в тилу забули, який зараз час. Є одиниці, які
співчувають і допомагають. На жаль, у нас людей стає менше, а Алея слави стає більшою, – каже Костянтин.

Поруч із ним сидить Сергій. До війни працював у школі та вчив діток грати на цимбалах та гітарі.

– З хлопцями хотіли на «Україна має талант» поїхати. Вони поїхали, я також поїхав… Але в напрямку Горлівки…

– У Сергія глибока депресія. Він на війні втратив брата… – каже Шушанік Бурла.

Сергій лише важко зітхнув та опустив очі. Зависла тиша…

Ми з пані Шушанік виходимо з палати. Вже прямуємо до виходу, коли в одних із дверей біля невеличкого віконця бачу чоловіка років 60.

– Орисю, мені треба вже йти, – каже.

Підходжу ближче і бачу по інший бік дверей жінку, яка витирає сльози.

– Родичі прийшли провідати, – пояснює пані Шушанік.

Ось така вона, висока ціна нашої незалежності й свободи…