Записи
Бути ідеальними батьками для своєї дитини неможливо. Навіть більше – шкідливо. Тоді діти ніколи не стануть самостійними. Нам необхідно бути ХОРОШИМИ батьками – тоді наші діти виростуть щасливими, самодостатніми і гармонійними особистостями. То як же бути для свого чада хорошою мамою чи хорошим татом? Що для цього потрібно? Для цього слід просто ЛЮБИТИ.
Справжня любов безумовна. Безумовна любов – фундамент, на якому засновані гармонійні взаємостосунки з дітьми. Любити – це теж наука, а точніше мистецтво. І рідко кому дарований цей талант, частіше цьому доводиться свідомо вчитися. А виховання дитини – найсерйозніша школа.
Любити дитину безумовно – означає любити її незалежно від здібностей, зовнішності, недоліків, вчинків. Це не означає, що нам завжди повинна подобатись поведінка дитини. Безумовна любов означає, що ми любимо нашого малюка тоді, коли його поведінка нас дратує і злить.
Дитина часто запитує батьків: «Ви мене любите?» Частіше це запитання дитя задає своєю поведінкою, рідше – словами. Отримана відповідь – найголовніше у світі малюка. Від цієї відповіді залежить основне ставлення майбутньої особистості до себе, до інших, загалом до життя. Діти очікують від своїх батьків любові. Боротьба за владу, пригнічення особистості дитини, перевага над нею особистості дорослого – сприймається дитиною як зрада і все життя супроводжується дитячою емоційною травмою. У дорослому житті, дитина, яку пригнічували, підсвідомо намагатиметься в свою чергу «перемогти » своїх дітей, щоб хоч якось повернути собі відчуття своєї значущості. Однак діти народжуються не для того, щоб дати батькам можливість відіграти на них старі травми. Вмійте зрозуміти, де закінчується ваша любов і починається боротьба за владу. Інша сторона – постійні поступки і підпорядкування себе особистості дитини. Часто батьки поступаються не тому, що згодні зі своєю дитиною або дозволяють їй прийняти на себе відповідальність за свої рішення, а тому, що бояться конфліктів, бояться, що їх засудять і не будуть любити. Таким чином, ваша терпимість і самовідданість стає проблемою: у вас накопичується невдоволення, а ваша дитина буде відчувати свою провину і невпевненість в собі. Не отримуючи у відповідь на свої дії правдивих, щирих реакцій, вона не може навчитися адекватно сприймати реальність.
Перестати боротися з дитиною за владу – не означає у всьому потурати. Це означає розрізняти, чому ви сперечаєтесь : тому що вирішення питання дійсно принципово або ж це питання ваших звичок і амбіцій? Справжніх, критичних заборон і проблем, через які варто бути жорсткими, зовсім мало. ( Але вони дуже важливі !) Решта – плід наших установок, часто принесених з нашого власного дитинства.
Дитину можна порівняти з дзеркалом. Вона відображає любов, але не починає любити першою. Якщо малюка оточити любов’ю – ви її отримаєте назад. Якщо їм нічого не дається – їм нічого повертати… Безумовна любов повертається взаємно, а обумовлена любов – залежно від тих чи інших обставин та умов. З віком дитина чекає від батьків все більш щирих стосунків. А батьки часто уникають похвал, тепла, ніжності, залишаються суворими, оскільки вважають, що занадто часті похвали можуть «зіпсувати» дитину. В такому випадку малюк отримує похвалу лише тоді, коли гарно себе поводить. Проте, з віком у такої дитини може сформуватися враження, що її не люблять такою, як вона є. Тоді дитина може ставитися до батьків теж обумовлено, тобто любити їх за щось. Вона починає поводити себе «добре», якщо хоче чогось добитися від батьків. І коли в сім’ї починаються такі «ігри», в ній з’являються тривога, образи і незадоволення. Отож, не забувайте наголошувати дитині, що любите її, незважаючи на її невдачі в школі, обіймайте, навіть якщо вашому хлопчику 10 років, цілуйте не менше 8 разів на день. Тоді дитина відчує, що ви її любите не за щось, а за те, що вона є у вашому житті.
Свою любов дитині можна передати по-різному:
1.Контакт очей
Відкритий, природний, доброзичливий погляд прямо в очі дитині істотно важливий не тільки для встановлення хорошої комунікаційної взаємодії з нею, а й для задоволення її емоційних потреб. Хоча ми і не усвідомлюємо цього, але використовуємо контакт очей як основний засіб передачі своїх почуттів, в тому числі і любові, особливо до дітей. Дитина використовує контакт очей з батьками ( та іншими людьми ) для емоційного підживлення . Чим частіше батьки дивляться на дитину, намагаючись висловити свою любов, тим більше вона наповнюється цією любов’ю і тим повніший її емоційний резервуар.
2. Фізичний контакт
Здавалося б, найпростіше виразити свою любов до дитини за допомогою обіймів. Проте разючий факт: дослідження показали, що більшість батьків доторкаються до своїх дітей тільки при необхідності: допомагаючи їм одягтися , сісти в машину тощо. Ви рідко зустрінете батька, який просто так, без жодного приводу скористається можливістю ласкаво доторкнутися до своєї дитини. Мається на увазі будь-який фізичний контакт : доторкнутися до руки, обійняти за плечі, погладити по голові, побавитися з волоссям, жартівливо поштовхатися. Якщо пильно поспостерігати, як батьки спілкуються з дітьми, то насправді більшість намагаються звести до мінімуму фізичний контакт. Маленькому хлопчикові дуже потрібно, щоб його гладили, обіймали, колисали, притискали до грудей, пестили, цілували. Це фізичний прояв любові принципово важливо для хлопчика і є вирішальним з самого народження до 6-7 років. Дослідження показали, що дівчатка отримують в 5 разів більше фізичної ласки, ніж хлопчики . При щоденному спілкуванні з дітьми люблячий погляд і ніжний дотик абсолютно необхідні. Вони повинні бути природними, діяти заспокійливо на дитину, не бути демонстративними і надмірними . Дитина, що росте в сім’ї, де батьки встигають зробити це, буде почувати себе впевнено і спокійно з самим собою та з іншими людьми. Їй буде легко спілкуватися з іншими , вона буде користуватися загальною симпатією і у неї буде хороша самооцінка. Отож, фізичний контакт і постійний контакт очей – це два найбільш безцінні дари, які ми можемо передати нашим дітям. Це найбільш ефективні способи заповнити емоційний резервуар дитини і допомогти їй розвиватися найкращим чином .
3.Увага
Що ж визначає пильна увага? “Я зовсім наодинці з моєю мамою ( татом) ” . “Вона (він ) лише зі мною” . ” У цю хвилину я найголовніший на світі для моєї мами ( тата) ” – ось що має відчувати дитина в цей момент, ось що є метою пильної уваги. На пильну увагу до дитини потрібно не так вже багато часу. Іноді ті кілька хвилин, коли ви повністю зосереджені на своїй дитині, можуть зробити чудеса. Кожен момент йде в актив , кожна хвилина значима. Звичайно, дуже важливі більш тривалі періоди пильної уваги. З віком час, коли ви повністю зосереджуєтеся на своїй дитині, слід збільшувати. Для більш старших дітей потрібно час, щоб душа їх відтанула, захисні механізми ослабли і вони відчули себе внутрішньо вільними настільки, щоб розкрити душу, поділитися найпотаємнішими думками, особливо якщо щось сильно турбує. Як ви приділяєте дитині пильну увагу з раннього віку, вона сприймає це абсолютно природно, і їй набагато легше і звичніше ділитися своїми емоційними труднощами з батьками. Пильна увага вимагає часу, її важко здійснювати постійно, це дуже обтяжливо для змучених від турбот вдома і на роботі батьків. Але увага до вашого малюка – найбільш потужний засіб постійного поповнення емоційного резервуару дитини і забезпечення її повноцінного розвитку в майбутньому.
Пам’ятка про безумовну любов до дітей
? Ваші діти – це звичайні діти
? Вони поводять себе так, як всі діти на світі
? У дитячих витівках є не мало неприємного
? Любіть своїх дітей, незважаючи на їх витівки і пустощі
? Якщо я буду любити дітей безумовно, вони будуть себе поважати, у них сформується почуття рівноваги і внутрішнього задоволення, і це дозволить їм контролювати свої почуття і поведінку
? Якщо я буду любити дітей лише тоді, коли вони виконують мої вимоги і відповідають моїм очікуванням, вони будуть відчувати власну неповноцінність
? Майбутнє моїх дітей засноване на моїй любові
Будьте делікатні і дбайливі зі своїми дітьми. Пам’ятайте, що батьківські настанови – найпотужніші установки, які отримує людина і які можуть допомагати в житті або, навпаки гальмувати успішність.
Лікар-психолог ЧОПЛ
Оксана Мудра
Фотокореспондент “МБ” Василь Салига провів кілька днів у Чернівецькій обласній психіатричній лікарні, де він спостерігав за життям дітей, які там лікуються.
“Важко повірити, що в наш час, життя в лікарні може бути таким, – пише Василь на своїй Facebook-сторінці. – Дитяче відділення з важкими та складними умовами. Цілий світ зі своїми правилами та проблемами, оточений стінами закладу. Невідомий та непомічений, за його межами. Повертаючись туди знову, кожного наступного разу починаєш помічати не лише облізлі стіни, старі столи, брак світла, коштів та безвихідь. А дитячі очі, їхні скупі посмішки та те, як вони радіють…”.
“Деякі фото на моєму фотоапараті зроблені дітьми, вони більше охоче спілкуються з чужою їм людиною, жартують, хтось просить цигарку, хтось показує малюнки…”, – написав В. Салига.
“Це наші діти, котрим потрібна допомога і увага! Поряд з ними лікарі, люди, котрі незважаючи на всі труднощі, особисті проблеми з ними щоденно.
Друзі, вчителі і навіть батьки… Для мене це справжній урок. Як багато навколо непоміченого, навіть коли дивишся”, – ділиться своїми враженнями він.
Як відомо, 1 червня в Україні відзначається День захисту дітей.
У сучасному світі «важкими» називаються діти, поведінка яких різко відрізняється від загальноприйнятих норм і перешкоджає повноцінному вихованню. Хто ж вони такі, «важкі діти »? Чи дійсно вони такі некеровані , якими їх вважають батьки? Для початку слід усвідомити, що психологія важких дітей дещо інша, ніж у звичайної дитини. Важких дітей можна розділити за такими типами: діти із складнощами в спілкуванні ; діти із заниженою або підвищеною емоційною реакцією ( збудливість , агресивність або, навпаки, пасивність і апатичність ); діти з неправильно розвиненими вольовими якостями (слабохарактерність, безвольність, недисциплінованість, впертість, свавілля ); діти зі слабким розумовим розвитком ( « відсталі » діти).
На щастя, діти не народжуються «важкими», вони ними стають в процесі впливу на них різних факторів. Якщо дитина народилася здоровою фізично і розумово, то дуже багато залежить від батьків і вихователів – в їх силах не допустити, щоб дитина стала «важкою ».
Отож, спробуємо розібратися з причинами важкої поведінки дітей.
Перша причина – звернення на себе уваги. У цьому випадку дитина робить все для того, щоб отримати особливу увагу, якої їй не вистачає. При чому для неї не важливо – позитивна чи негативна увага: похвалять чи насварять – важливе саме підтвердження значимості для батьків, що її бачать, що вона не байдужа. А дитині легше здобути негативну увагу дорослих, спровокувавши їх непокірністю. Це пов’язано з тим, що в нашій культурі прийнято виховувати в більшій мірі критикою, ніж похвалою: батьки бояться «перехвалити» і висловлюють своє схвалення лише при супер-досягненнях та супер-зусиллях, у той час як зауваження можуть робити навіть з незначного приводу. Визначити, яка саме незадоволена потреба дитини є причиною непослуху або впертості дитини, можна за емоціями, які виникають у батьків у цій ситуації. Почуття та емоції батьків є своєрідним дзеркалом емоційного стану дитини. У випадку з потребою в увазі ви будете відчувати роздратування або незадоволення. Що ж робити, коли ми вже знаємо причину такої поведінки вашої дитини? По-перше, важливо приділяти увагу дитині ДО того, як вона відчує у ній дефіцит і необхідність спеціально її звертати. Слід відмітити, що важливою є не кількість уваги, а її якість. Спробуйте започаткувати традицію у своїй сім’ї: 15 хвилин в день приділяти душевній розмові з дитиною. Робіть це наодинці, відклавши решту занять. Проте, залиште своє прагнення давати поради, оцінювати вчинки, потурати за невдачі. Можете поділитися своїми почуттями або схожим досвідом із вашого дитинства або дорослого життя. По-друге, ігноруйте неналежну поведінку, а помічайте і заохочуйте «хорошу». Адже зауваженнями ми лише підкріплюємо небажану поведінку, і наша критика, як правило, спрямована на виправлення помилок в минулому. А помічаючи позитивні зміни, ми даємо дитині можливість краще зрозуміти, до чого прагнути – задаємо позитивний напрямок розвитку у майбутньому.
Друга причина важкої поведінки – уникнення невдач. Як правило, проявляється це у відмові або відстрочці на невизначений термін виконання завдання. Часто дитина аргументує свою відмову: «я не знаю», «я не вмію», «у мене не вийде». Тобто, ще не спробувавши, дитина впевнена у власній невдачі. Внутрішній принцип, яким керується дитина, – «щоб не помилятися, і не бути поганим – краще зовсім нічого не робити». Це пов’язано з тим, що критики в сторону дитини накопичилося вже настільки, що вона втратила віру у власні сили і здібності, впевненість в собі. В основі такої поведінки – потреба у повазі і визнанні досягнень, відчутті власної компетентності. Стикаючись з відмовою чи опором, дорослі можуть відчувати безнадійність і відчай. У цьому випадку, по-перше, важливо помічати і заохочувати найменші успіхи дитини. По-друге, ставитися до помилок з терпінням, робити їх допустимими. Адже вони є досвідом, опираючись на який, дитина може робити власні висновки. По-третє, якщо ви критикуєте свою дитину, робіть це конструктивно: розрізняйте її особистість і вчинки. Недопустимими і неправильними можуть бути лише дії, а дитина як особистість завжди є хорошою і достойною. Наприклад, замість того, щоб сказати: «Яка ж ти нечупара!» (негативна оцінка особистості), скажіть : «Мені не подобається, коли ти неакуратна».
Третя причина важкої поведінки – боротьба за владу. Часто проявляється у формі впертості, свавіллі. Дитина своїми діями ніби атакує або протистоїть батьківській думці. У основі лежить потреба в незалежності, самостійності та самоповазі. Боротися дитина починає тоді, коли її бажання самій приймати рішення зустрічають перешкоди у вигляді тиску з боку батьків, наказів, жорстких обмежень, авторитарного настоювання на своєму. Зустрічаючись з таким протиборством, дорослі відчувають гнів, невдоволення, почувають себе спровокованими . І якщо ми включаємося у боротьбу, самі починаємо протистояти, це призводить до поглиблення конфлікту. Більш ефективною стратегією поведінки буде, по-перше, відійти від прямої конфронтації, надати дитині право вибору, уникати наказів. По-друге, можна надати дитині частину своїх організаційних функцій і позитивну можливість відчути власну силу: вирішити, як провести сімейне дозвілля, брати участь у прийнятті сімейних рішень тощо.
Четверта причина важкої поведінки – помста. Це найскладніший випадок: відбувається тоді, коли емоційний зв’язок між дитиною і батьками втрачено і накопичилося багато болю і образи. Дитина починає діяти за принципом « ви мені зробили боляче – я зроблю те ж саме». В основі такої поведінки – незадоволена потреба у турботі і справедливості. Почуття, що виникають у дорослих – образа, біль, спустошення. Перш за все, необхідно відновити емоційний контакт з дитиною, спробувати заново будувати стосунки за принципом поваги і турботи. Адже ми – дорослі, і у нас більше сил керувати емоціями і діяти з розумом. Крім того, вчіть дитину на своєму прикладі виражати біль і образу іншими способами: просіть пробачення, запрошуйте до розмови у випадку конфлікту.
Ось основні рекомендації щоб ваша дитина не потрапила до списку «важких»:
1 . Гармонія у вихованні . Дитина має рости в атмосфері любові та взаєморозуміння. Важкі діти з легкістю переймають негативну модель поведінки своїх батьків, тому дорослим слід уникати неповаги і грубощів у відносинах між собою.
2 . Відволікайте дитину від непотрібних занять, діти завжди повинні бути зайняті чимось корисним. Залучайте дитину до цікавих ігор, спорту. Батьки, незважаючи на турботи і постійну зайнятість на роботі, повинні виділяти час на спілкування з дітьми – ніякі матеріальні блага не здатні замінити це . Саме тому в благополучних і забезпечених сім’ях нерідко зустрічаються «важкі » діти .
3 . Уникайте надмірного пустощів . Сліпа любов нерідко перетворює дітей на капризних.
4. Покарання повинні бути заслуженими і справедливими. Уникайте застосування фізичної сили, на «важких» дітей краще впливати психологічно, власною поведінкою демонструючи, як поводитися в тих чи інших обставинах. Необхідно, щоб батьки дотримувалися єдиної тактики виховання, наприклад, якщо дитина покарана матір’ю, батькові не потрібно піддавати сумніву справедливість цього покарання, особливо при дитині .
А для батьків «важковиховуваних» дітей психологи радять:
1. Поставтеся до проблеми “важкої” дитини, перш за все з позиції розуміння труднощів самої дитини.
2. Не забувайте, що дитина – наше відображення. Не усвідомивши причин труднощів, не усунувши їх, ми не зможемо допомогти дитині. Підніміться над вашими власними проблемами , щоб побачити проблеми вашої дитини.
3.До труднощів у вихованні поставтеся по-філософському. Вони завжди мають місце. Не слід думати про те, що є ” легкі” діти. Виховання дитини – справа завжди важка.
4.Остерігайтеся паніки і фаталізму. Вони погані супутники виховання. Не звикайте роздувати багаття неблагополуччя з іскри кожної важкої ситуації. Не оцінюйте свою дитину погано через поганий вчинок . Не перетворюйте неуспіх в одній справі в повну неуспішність дитини.
5.Нарешті , будьте оптимістичні ! Ви повинні бути впевнені в собі, в своїй дитині і у гармонійності ваших стосунків.
Отож, «важка» дитина – це маленька людина, у якої є або нестача батьківської уваги, або почуття невпевненості в собі, або потреба в самостійності. Про це важливо пам’ятати, коли виникають труднощі у вихованні такої дитини – позитивне налаштування, доброта, уважність і повага є ключем до душі вашої дитини. Будуйте гармонійні стосунки з дітьми і тоді у майбутньому вас буде радувати повноцінна і щаслива особистість.
Лікар-психолог ЧОПЛ
Оксана Мудра
Епілепсія – хронічне, нервово-психічне захворювання, яке виявляється різноманітними нападами і своєрідними змінами характеру.
Відомо, що на епілепсію страждає 0,8-1,2% населення земної кулі, здебільшого чоловіки. Число хворих на це захворювання на планеті становить біля 50 мільйонів. Майже у 75% випадків захворювання починається у віці до 20 років.
Традиційно епілепсію розділяють на генуїнну, симптоматичну та криптогенну.
Генуїнна епілепсія – це хвороба спадкового походження (тобто, рідні такого хворого в якомусь поколінні страждали на це захворювання) з наявністю в клінічній картині нападів і специфічних, схильних до прогресування, змін характеру (особистості).
Симптоматичною епілепсією називають судомні напади і специфічні зміни характеру, які виникають при поточних органічних захворюваннях головного мозку (нейроревматизм, нейросифіліс, пухлини головного мозку тощо) і при віддалених наслідках ураження головного мозку різними інфекціями, травмами, інтоксикаціями тощо.
Криптогенна епілепсія – це хвороба без чітко встановленої причини.
На сьогодні, окрім епілепсії як прогредієнтної хвороби, виділяють також епілептиформний синдром – судомну реакцію організму (яка не прогресує) на шкідливий вплив.
Найбільш частими і характерними виявами епілепсії є різноманітні пароксизмальні розлади – раптові (виникають неочікувано для хворого, у будь-якій ситуації і в будь-який час), короткочасні (кілька секунд або хвилин – хворі говорять про тривалість пароксизму як про “мить”), скороминучі (пароксизм припиняється так само раптово, як і починається) порушення.
Серед пароксизмльних розладів виділяють: великі судомні напади, малі судомні напади, абсанси, психомоторні напади, психічні еквіваленти та епілептичний статус.
Великий судомний напад – це втрата хворим свідомості до 5 хвилин: він раптово падає, частіше обличчям вниз, але потім перевертається на спину. При цьому можуть спостерігатися: незвичайний “стогін” або “хропіння”, “закочування” очей, закидання голови назад, прикушування язика, виділення “білої” чи “червоної піни” з рота, виражене посиніння шкіри обличчя (звідси назва епілепсії – “чорна хвороба”), “витягування” хворого, недовільне виділення сечі, судомні скорочення рук і ніг. Після такого нападу хворий може заснути, але може й продовжити свою діяльність. Що відбувалося з ним під час нападу – не пам’ятає.
Малі судомні напади частіше зустрічаються в дітей. Виявляються раптовою втратою свідомості: хворий заклякає на одному місці, але не падає; його погляд спрямований в одну точку, обличчя бліде. В окремих м’язах обличчя і рук виникають короткочасні судомні посмикування, інколи спостерігаються нецілеспрямовані рухи. Триває кілька секунд, потім свідомість швидко відновлюється і хворий продовжує перервану діяльність. Супроводжується втратою пам’яті на період нападу.
Абсанс – раптово виникаюче, короткочасне (на 2-15 сек.), періодично стереотипно повторюване виключення свідомості: хворий заклякає у тій позі, у якій його застав пароксизм, виникає зупинка в розмові, перерва в роботі, можуть випасти з рук речі. Від малого судомного нападу відрізняється відсутністю судомних посмикувань м’язів обличчя і рук.
Психомоторні напади. Характеризуються раптовим виникненням тих чи інших звичних автоматизованих рухів, які поєднуються з порушенням свідомості та супроводжуються втратою пам’яті на події нападу. Серед них найбільш часті амбулаторні автоматизми (транс і сомнамбулізм).
Транс – тривалий (години, дні) амбулаторний автоматизм, при якому зберігається елементарне орієнтування у нескладних ситуаціях, але всі рухи, дії відбуваються автоматично, без їх усвідомлення: у такому стані хворі їздять в інші міста, купляють квитки, продукти харчування, підтримують розмови з пасажирами, справляють свої фізіологічні потреби тощо, хоча зовні справляють враження дещо розсіяних і неуважних.
Сомнамбулізм (лунатизм) – блукання в нічний час. Приступ хвороби перериває сон, але неповністю – у хворого з’являються автоматизовані дії при порушеній свідомості: він вночі встає з ліжка, ходить по кімнаті, переставляє речі, виходить на вулицю. Через деякий час може повернутися в кімнату або ж заснути на вулиці, на горищі, в підвалі. Споминів про блукання не залишається. Сомнамбулізм частіше спостерігається у дітей та підлітків, але може виникати і в дорослих.
Психічні еквіваленти – це розлади, які можуть виникати як у зв’язку з нападами, так і без них: у хворого порушується свідомість, він кудись біжить, щось з себе скидає, струшує, заявляє, що на нього “нападають, хочуть вбити”; при цьому хворий злий, агресивний, може бути небезпечним для навколишніх. Тривалість таких станів – від кількох хвилин до 1-2-х годин з повною втратою пам’яті на події, які в цей час відбувалися.
Епілептичний статус – часті судомні напади, між якими хворий не приходить до свідомості (може спостерігатися 300 нападів на добу і більше). Такий стан є загрозою для життя хворого і якщо не вжити відповідних заходів для виходу з нього, може настати смерть внаслідок набряку головного мозку, порушення дихання і діяльності серця.
Зміни характеру в хворих на епілепсію. В процесі тривалого перебігу хвороби у хворих поступово формується так званий епілептичний характер: мислення стає повільним, в’язким, деталізованим і конкретним (така людина може довго говорити про щось одне, деталізувати події, їй важко перейти з однієї теми розмови на іншу, розмежувати головне і другорядне). При цьому різко виражені дратівливість, запальність, злісність, гнівливість, злопам’ятність. Хворі причепливі, егоцентричні (турбуються тільки про себе); водночас вони можуть бути занадто ввічливими, улесливими, особливо до людей, котрих вважають “вищими і розумними за себе”. Має місце схильність до вживання зменшувальних слів (“сестриченька”, “укольчик”, “тарілочка”), надмірний педантизм – “все повинно знаходитися на своєму місці”.
При подальшому прогресуванні епілепсії наступають особливі зміни пам’яті та інтелекту: у хворих багато років зберігається пам’ять на дати і частоту нападів, а також на інші факти, що мають відношення до хвороби. Водночас втрачається пам’ять на суспільні події, професійні та шкільні знання; усі інтереси хворих, окрім турботи про своє здоров’я, згасають (епілептичне недоумство).
Діагностика епілепсії. Грунтується на клінічних даних (наявність пароксизмальних розладів чи своєрідних змін характеру у хворого) і даних параклінічних методів дослідження (електроенцефалографічне обстеження, комп’ютерна томографія, магнітно-резонансна томографія головного мозку).
Лікування епілепсії. Воно повинно бути комплексним: дієтотерапія, вітамінотерапія, засоби, направлені на усунення чи зменшення вираженості причинного чинника (при симптоматичній епілепсії), нормалізація внутрішньочерепного тиску тощо. Водночас основним в лікуванні епілепсії є проведення протисудомної терапії.
На сьогодні є досить багато ефективних протисудомних засобів, але призначення їх вимагає дотримання чітких принципів:
• ранній початок лікування (при виявленні початкових ознак хвороби);
• безперервність і тривалість уживання лікарських засобів (підбирають препарати, починаючи з мінімальних доз залежно від характеру пароксизмів, наявності еквівалентів та ступеня вираженості епілептичних змін характеру, особливостей соматичного стану хворого, переносимості та ефективності препаратів і їх поєднань);
• поступовість у підвищенні доз і зміні препаратів;
• індивідуалізація терапії (конкретному хворому підбирають певні протисудомні та інші лікувальні засоби).
Як видно з наведеного, епілепсія досить важке, хронічне та прогресуюче захворювання, яке вимагає, відповідно, і тривалого специфічного лікування. Водночас сьогодні, при наявності ефективних сучасних лікувальних методів і засобів, можна з впевненістю стверджувати про можливість повного одужання від цієї хвороби, особливо, коли причиною її стали поточні чи перенесені ураження головного мозку.
Доцент кафедри нервових хвороб, психіатрії та медичної психології ім. С.М. Савенка Буковинського державного медичного університету Деркач В. Г.
